Театральний ажіотаж 2023: українці відкривають для себе українську драматургію

1,7 млн грн зібраних для ЗСУ лише однією виставою, розкуплені за пів години квитки, десятки мільйонів переглядів рілзів у соцмережах, підрахунки прибутків бізнес-виданням "Forbes" – "Конотопська відьма" від класика Квітки-Основ’яненка в постановці Івана Уривського у столичному театрі Франка стала безперечним хітом цього театрального сезону в Києві. 

Інша вистава Уривського за класиком Карпенко-Карим від Театру на Подолі – "Хазяїн" – привертає увагу преси змінами у постановці. І скандал лише збільшує аншлаги. Глядачі йдуть побачити знайомі обличчя з кіно та серіалів, а також познайомитися з новими іменами театральної спільноти.

Театральна лихоманка охоплює не лише столицю. Поставивши на сучасні українські рейки одеський театр Василька, режисер Максим Голенко переїздить до Львова модернізувати театр Заньковецької, заразом забравши туди і ще одного успішного режисера Давида Петросяна. На їх "Землю" за Кобилянською так само не пробитись. Загалом театр Заньковецької за короткі півроку Голенка на посаді пропонує зо два десятки прем’єр.  

А Рівненський драмтеатр виграє цьогорічну премію "ГРА" за виставу "Зерносховище", яку Голенко поставив там за п’єсою сучасної драматургині Наталки Ворожбит. В Києві з успіхом ідуть "Зелені коридори" цієї ж авторки і одразу у двох театрах – На Подолі і в Театрі драматургів.

Івано-Франківський драмтеатр збирає повні зали на вистави за участі зірки фільму "Довбуш" Олексія Гнатковського. Тут безперечним хітом є "Енеїда" за Котляревським, де Гнатковський грає, власне, "парубка моторного". А поставив її беззмінний вже багато років лідер Франківського драмтеатру Ростислав Держипільський. 

У Харкові, попри заборону міської влади на покази в комунальних театрах, продовжує свою діяльність недержавний театр "Нафта". Він же у співпраці з австрійським Theater im Bahnhof відкриває нову львівську сцену у Jam Factory Art Center виставою "Ніхто не помер сьогодні", створеної на історіях українських військових та волонтерів повномасштабної війни.

До деокупованого Херсону, символічно до 25-ї ювілейної річниці з гаслом #ми_вдома, повернувся театральний фестиваль "Мельпомена Таврії". Попри можливу небезпеку, до участі заявки подали 68 театрів, а програма відчутно наповнилася творами українських драматургів.

Відновлюється діяльність "Дикого театру", започатковуються нові, експериментальні ініціативи, такі як театральний клуб NASHі.etc. На сцені Молодого театру вперше показали легендарний бродвейський мюзикл "Кабаре", новинок за бродвейськими хітами очікують і від Театру оперети в Києві. І все це попри те, що в країні триває війна й продовжуються обстріли українських міст. 

Разом з театральною критикинею Ольгою Стельмашевською та театральним блогером Сергієм Винниченком УП.Культура досліджує феномен цього театрального ажіотажу і підбиває перформативні підсумки року.

"Геть від Москви!"

Український театр цьогоріч нарешті повністю відмовився від російського контенту – ні гастролей московських та пітерських театрів, ні російсько-радянської класики в постановках.

Театри по всій Україні оновлюють репертуари, шукають нових драматургів чи переосмислюють класику. Дехто навіть деколонізує Булгакова – Театр Василька в Одесі завдяки драматургині Лєні Лягушонковій вдало перезавантажив "Собаче серце". 

Як розповідає автор "Театральної риболовлі" Сергій Винниченко, до такого прориву український театр готувався не одне десятиліття. У 2010-ті до роботи стала плеяда нових режисерів: так зване "покоління тридцятилітніх" – Жирков, Трунова, Саркісян, Захоженко, та "покоління двадцятилітніх" – Весельський, Петросян, Федірко, які вже не мають радянського бекграунду.  

На думку Винниченка, одним з таких режисерів є Іван Уривський – новатор та експериментатор української сцени. Він один з митців, чиє ім’я цього року звучало як у схвальних відгуках, так і серед критичних коментарів.

Ольга Стельмашевська, театральна та музична критикиня, також підкреслює віддалення українського театру від російських впливів. Не поголовно увесь контент є якісним, проте театральні трупи вилучили увесь російський репертуар, почали активні й ефективні пошуки сучасної драми, як західноєвропейської, так і української. Й ці пошуки спрацювали в плюс: з’являються різноманітні копродукції та кооперації зі світовими театрами, театральний світ багато у чому став безбар’єрним.

"В Україні наразі багато класних, гучних  прем'єр і цікавих вистав. В Театрі Заньковецької запрацювала нова команда на чолі із Максимом Голенком і Давидом Петросяном, у театрі Драміком у Дніпрі із Сергієм Мазаним та Антоном Меженіним, у Сумах взагалі поєднані дві трупи – Луганського театру із Сумським на чолі із Сергієм Дорофєєвим і Олександром Гришковим. У Чернівцях – Іван Бутняк –  за рік багато чого встиг зробити. Наші "корифеї" театру із Володимиром Петрівом, Одеський український імені Василя Василька з Юлією Пивоваровою – постійно випускають резонансні, якісні, конкурентоспроможні вистави і проєкти. Все це доволі молоді керівники, і вони експериментують і на малій, і на великій, і на альтернативних сценах. Наприклад в укритті, під сценічним колом або в колишніх майстернях театру. Незабаром Держипільський зробить сцену аж на даху", – говорить Стельмашевська.

Переосмислення класики і пошук нових сенсів

"Класична історія робиться не через костюми, а через проблематику", – говорить Сергій Винниченко.

Нові імена серед драматургів приносять нові погляди на класику, до якої все частіше звертаються. Той самий "Коріолан" Дмитра Богомазова в Театрі Франка користується популярністю й поставлений у класичній традиції. Римського вояка там не переносять у сучасність, але він усе ще відгукується глядачам. До "Калігули" театрали так само прихильні. 

Справжній бум прийшовся на українську драматургію. Її вже показали у різних формах – "Тигролови" Івана Багряного перетворилися на мюзикл в Київському театрі оперети, а  "Хазяїн" Карпенка-Карого оселився в новому офісі.

Винниченко підмічає, що режисери почали дивиться на театр під іншим кутом, через призму натхнення дієвим європейським театром:

"Коли забрати всю мішуру з Карпенка-Карого, коли не дивитися на Лесю Українку, як на "страждалицю, яка в сухотах вичавлювала з себе тексти", а поглянути саме на "скелет", то це абсолютно якісна європейська драматургія. І цей перехід, зміна фокусу з чогось другорядного, третього, заурядного є потужним у своїй основі". 

Читайте також: Шаровари не винні: Чому українське мистецтво плекає власну меншовартість?

Ольга Стельмашевська говорить, що помітно змінився підхід режисерів до планування робочого процесу та фокусування уваги на репертуарі: 

"Українська класика знімається з котурнів. Вона не обов'язково має бути в жупанах і галасливому штучному пафосі. Чому б з нею не експериментувати і не показувати сучасному глядачевівсе ті ж, і нині актуальні теми, але у новій обгортці й режисерській, часто-густо доволі незвичній, але сучасній авторській  інтерпретації?". 

Чому люди йдуть у театр і що вони там шукають

Ажіотаж прийшовся не тільки на український театр, але й на українську музику. Зокрема філармонія, театри опери та оперети. Аншлаги по всім сценам – і це не лише про дорослі серйозні вистави, а й про дитячий музичний театр. Особливо це помітно у передріздвяний час, коли до театрів посунули сім’ї, готові до зимової казки.

Ольга Стельмашевська пояснює це тим, що люди не можуть постійно знаходитися в психологічній напрузі та стресі. Вони звертаються до мистецтва, щоб пізнати там очищення через сміх, сльози й співпереживання, згадати себе на ці дві години вистави у мирному житті.

"Попри всі жахливі речі, що сталися, стрес треба кудись скинути. Ми вже звикли до реалій війни. Ми навчилися жити в реаліях війни. Але все одно наше ментальне здоров'я дуже залежить від того, чим ми підживлюємося і чим ми підгодуємо нашу "сутність", яка має бути стійкою й націленою на перемогу. От, власне театр, філармонія, опера, класична музика, тобто вічні речі, – необхідні як ліки зраненим душам наших людей, – говорить Ольга Стельмашевська.

І хоча публіка може не формулювати це так само, як театральні діячі – експерти помічають, що серед "завсідників" з’явилося багато нових облич.

Глядачі приходять до театру зовсім різними шляхами. Є ті, хто готовий прочитати першоджерело – п’єсу – і порівнювати її з готовою постановкою. В цьому вони знаходять для себе нові сенси. А є люди, які йдуть на комедії через відомих акторів або популярних режисерів, які постійно створюють вистави-хіти. Будь-який з цих варіантів – чудовий.

Велику частку глядачів складають тимчасово переміщені особи. Як розповідає театрознавиця, в межах Всеукраїнського театрального Фестивалю-премії ГРА команда побувала, наприклад, в Дніпровському театрі опери та балету й була здивована аншлагом на українському балеті "Лісова пісня" Михайла Скорульського, а одразу потім – на прем’єрі сучасної опери Івана Небесного "Лис Микита". Працівники тоді розповіли, що системно працюють з переселенцями – деякі з них, щоб подивитися виставу, приїздять з віддалених районів міста цілими сім’ями. Та ж картина вибудовується у Києві, Львові та інших містах. 

Стальмашевська розповідає, що певна частка театральних глядачів – військовослужбовці. Для них театр це теж відновлення.

Дружба театру з маркетингом

Не в останню чергу нинішній ажіотаж в багатьох театрах зумовлений тим, що вони опановують нові навички просування, зокрема і в соцмережах. Щоправда, ще не всі. До театралів вже прийшло усвідомлення своєї незалежності й цінності, наступним кроком є необхідність переконати в цій цінності потенційного глядача, впевнений Сергій Винниченко. Нерідко йому траплялися випадки, коли оточуючі обирали кіно й розважальні івенти на противагу театру, адже не розуміли його цінності. Тоді театральний блогер ділився власним досвідом, давав персональні рекомендації й глядачі виходили з вистави ошелешеними:

"Так народжуються цілі групи театральних поціновувачів, які магнетично долучають до кола/адептів театру, пишуть відгуки. Але й театрові вартує підтримувати такий рух – щонайменше на рівні соцмережевих та медійних проявів про виставу, акторів, сам театр – познайомитися зрештою з брендингом, неймінгом, комунікаційною стратегією, та запакувати свій продукт у відповідний до вимог час".

"Конотопська відьма" цього року, завдяки просунутим глядачам змогла створити справжній тренд на театр. У TikTok відео з уривками вистави зібрали понад 32 мільйони переглядів, що для української сцени абсолютно неочікувано. Цим досвідом успішно скористався організатор фестивалю комедії "Золоті оплески Буковини" та директор Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської Іван Бутняк. На театральну подію він запросив Театр Франка поставити "Конотопську відьму". У висновку замість одного показу провели два, і на різницю між цінами двох вистав глядачі не повели оком, хоча вартував квиток більше 1000 грн. Сергій Винниченко додав, що для Чернівців така сума для театру це нонсенс, але ця ідея насправді спрацювала.

З цінами на театральні покази зараз теж експериментують – обрати глядачеві дають від 100 гривень і до великих, але часто виправданих сум. В Театрі на Лівому березі квиток на прем’єрну "З цією виставою щось не так" стартує від 700 гривень за партер. У легендарному бродвейському "Кабаре" в  Молодому театрі лише ціни за бельетаж стартували від тисячі. І це глядачів не відлякало. 

Ситуація з "Хазяїном" того ж Уривського, на думку Винниченка, приклад політичних інфоприводів, що одразу звернув увагу медіа. Аншлаги в Театрі на Подолі зібралися до кінця січня наступного року.

"Не вийде постійно говорити про одне й те саме. Не можуть Арестовичі та Безуглі кожен день бути на часі. Тому журналістський простір постійно шукає щось нове, а тут така можливість, що замість Зеленського – Залуський. Навіть Гончаренко [Олексій Гончаренко, депутат Верховної ради – прим. ред], який в останній раз про театр писав певно ніколи, опублікував свої враження про виставу, якої не бачив", – говорить театральний блогер.

Насправді в листопаді в Україні вийшло два "Хазяїни" – один в Києві, інший в Луганському музично-драматичному театрі, що зараз базується в Сумах. Одна й та сама вистава, проте в другому театрі прізвище ніяк не змінили.  

"І проблема Луганського театру, що про їх виставу ніхто не знає. Вони навіть не розуміють можливість, як можна "застрибнути у вагон локомотива" хейту, який несеться навколо київської вистави. Говорили про це в рамках фестивалю ["Золоті оплески Буковини", – прим.] – годину довелося пояснювати практичну користь від медійної присутності театру. Причому не важливо, наскільки вона з плюсом чи з мінусом. Якщо театр не скористається нагодою триматися на хвилі, то за кілька місяців, максимум через півроку, все зійде на той самий рівень "нецікавості" для медіа, як це було раніше".

Що чекає на театр в майбутньому

Зараз театри України отримали багато вільного простору для розвитку. Для театралів відкрилися можливості, які намагаються заповнити відкриттями української музики та української драматургії, якісними перекладами сучасних західноєвропейських постановок.

Ольга Стельмашевська запевняє, що й світ відкрився до українського театру: закордоном почали перекладати і ставити п’єси українських драматургів – Лєни Лягушонкової, Павла Ар’є, Марини Смілянець, Людмили Тимошенко, Оксани Савченко, Наталії Ворожбит, Андрія Бондаренка та інших, запрошують ставити українських режисерів – Максима Голенка, Стаса Жиркова, Тамару Трунову. Той самий Іван Уривський поставив "Землю" Ольги Кобилянської в Каунаському драматичному театрі у Литві. Тоді п’єсу переклали литовською мовою й усі літературні оберти письменниці перекладали разом з акторами і шеф-драматургом. Нашим театральним чи музичним формаціям часто надають права на постановки тих чи інших текстів, вистав-франшиз теж часто безкоштовно або за символічну суму, дарують безкоштовно ліцензії на постановки нашумілих бродвейських мюзиклів, як, наприклад мюзикл "FAME Jr.", де правовласник це зробив на знак підтримки молоді, що перебуває під час повномасштабного вторгнення в Україні.

Театральна критикиня переконана, що після війни на українські театри буде справжній бум – з’явиться можливість приймати гастролерів, створювати копродукції, робити спільні воркшопи, обмінюватися режисерами зі світовими театрами, музичними та оперними формаціями. Цей процес вже почався і буде лише нарощувати оберти.

Сергій Виниченко також звертається до теми розвитку театру в майбутньому, проте дещо з іншого ракурсу. Він переконаний, що в майбутньому театри навчаться досліджувати середовище, сввого глядача і відстоювати свої інтереси. 

"Люди театру нічого не знають про театр, вони одразу говорять про якість. Але до тих пір, поки не визначені кількісні показники – справи немає", – переконаний Сергій Винниченко. 

Театри в Харкові, навколо яких зараз точиться питання формату вистав, – чи вивести трупи на цифрові платформи, чи на сцени, які не облаштовані укриттями – не мають уявлення про те, скільки їх насправді у місті є. За даними Винниченка, до повномасштабного вторгнення їх було понад 60. І навіть з такими цифрами театрали не можуть протистояти заступниці Харківської ОДА, продемонструвати цінність своєї роботи, яку починає відшукувати пересічний глядач. На думку театрального блогера, резонанс навколо театру може втратитися.

"Театр мав би визначитися із задачами, які виконує. Але більшість митців так і не сформулювали для себе функцію, яку виконують. Проведення стратегічних сесій, розвиток театрального менеджменту та міцна дружба із маркетингом можуть суттєво змінити поточну ситуацію, "запаковувати" та промотувати якісні вистави які є і які вже з’являються. А їх зараз набагато більше, ніж ті, які потрапили до уваги медіа. Лише разом, театр, театральний менеджмент і, звісно, медіа можуть разом виправити цю ситуацію. Якщо будь-яку ланку ми звідси вимикаємо, то вся будівля, на жаль, падає " – говорить Сергій Винниченко.

Джерело: Українська правда