«Була в свідомості»: запорізька журналістка розповіла про день, коли попала під ракетний обстрі

5 квітня окупанти двічі вдарили ракетами в одне і те ж місце Шевченківського району.

Внаслідок ворожого обстрілу чотири людини загинуло. Двоє з них померли вже у лікарні - травми виявились не сумісними з життям. 23 людини отримали поранення. Серед важкопоранених була відома запорізька журналістка, власний кореспондент Укрінформу Ольга Звонарьова, яка працювала на місці прильоту, коли ворожі ракети прилетіли вдруге.

Вже понад місяць Оля перебуває на лікуванні у 5-й лікарні, перенесла кілька операцій, з ліжка поки що не встає — стан не дозволяє, нога знаходиться на витяжці. Оля опублікувала на власній фейсбук-сторінці спогад про той страшний день, а також розповіла, як проходить лікування.

«5 квітня 2024 року

Офіційно говорю: це мій другий день народження. Без пафосу і цілком чесно.

Гучних святкувань ніколи не любила, але в цей день до мене прийшло багато гостей, більшість з яких не знала, але вдячна кожному за те, що були.

По хвилинах події того дня я відновлювала довгенько. Передивилася телефон: о 17-й говорила з мамою і сказала, що скоро їду додому, перечитала робочі чати, повідомлення моніторингових груп (попередили про зліт Мігів, про КАБи, потім було і про балістику з Криму, і про те, що летить ракета, яка швидко змінює рух то на Дніпро, то знов на Запоріжжя), передивилась фото, які встигла зняти на телефон. Але то все було потім.

А тоді, 5 квітня, близько 17:16, разом з колегами фіксували наслідки ракетного удару в одному з районів Запоріжжя і раптом повітря розрізав звук винищувача.

Він дуже стрімко наближався. Нам говорили, що коли є загроза обстрілу, треба впасти на землю. Тоді я намагалась впасти, як мені здавалося, максимально швидко і головне - правильно.

Те, чорне, що летіло на шаленій швидкості виявилось Іскандером.

Лічені секунди і відчула його подих (вибухнуло десь дуже близько).

Дихання ракети… з чим порівняти? Мені здається, що це справжнє дихання смерті. Зараз знову без пафосу. Ну правда. Тепер точно знаю, яке воно: не сухе (з бридким мокротинням - уламками, сміттям, пилом), гаряче, потужне, наче пилосос, що працює на видув. Воно розриває метал, розбирає будинки. Що здатне зробити з людським тілом можна уявити. Мені уявляти не довелось… В лівій нозі стало гаряче і по джинсах почали розповзатися червоні плями. Точно памʼятаю, як глянула на ногу. Точніше чи на місці вона. Ногу побачила, але вона була геть непорушна. З лівої руки дуже повільно почала стікати густа краплина крові. Такого насиченого кольору стиглої вишні.

І знову в повітрі той самий звук. Знову щось летить. Проте я вже нікуди не те, що бігти, повзти не могла. Єдине, що вийшло тоді зробити якось більше на автоматі - закрити голову руками. Думала, що ця добʼє, але дихання другої ракети було слабшим - вибухнуло далі.

Поки лежала, побачила, як з машини біля якої впала, почало витікати щось схоже на бензин. У мене зʼявився (як зараз памʼятаю це відчуття) страх, що вона зараз вибухне.

Була в свідомості. Почала витягати з-під машини телефони, які випали з рук. Поклала в сумку і сіла. Сіла аби мене побачили та прийшли на допомогу, бо мені здавалося, якщо лежатиму, то ніхто точно не прийде.

Першим прибіг колега Сергій Чалий. Він біг і питав, де болить. Побачив ногу. Вона була в дірках від бедра до коліна, хтось (потім дізналася, що то були хлопці з «Вогника») почав накладати турнікет аби зупинити кров.

В лікарні мені скажуть, що уламки розбили кістку в нозі. Перелом не простий, але пощастило, що коліно вціліло. На руці так само перебито кістку і пошкоджено сухожилля.

Відтоді пройшло 6,5 тижнів. Я все ще не встаю з лікарняного ліжка. Проте, кістка зростається правильно. Дякую за це Володимиру Гацаку, Олексію Зотєєву, Євгену Яцуну, Андрію Сєху.

Окремо ДЯКУЮ мамі. Не знаю, звідки в тебе Elena Zenyik взялися сили це все пережити. Пробач мені за ці важкі 6,5 тижнів і надважке 5 квітня.

Щодо травм. Рука зараз ніби моя і чужа одночасно. Вона трошки болить, в кулак поки не згинається і пальці не всі «слухаються». Ймовірно, без операції тут не обійтись. Проте, це не зараз. Зараз завдання - максимально навчитися нею працювати.

Пару тижнів тому, коли мені сказали «а спробуй підняти ногу», я не могла зрозуміти, як це взагалі можливо. Зараз можу ось так (відео додаю). Для мене та моїх близьких це маленька перемога.

Дякую всім, хто переживав, хто підтримував і продовжує це робити. Тим, хто «втомився» від війни, скажу, що ось таких історій (і значно важчих) дуже багато, рано «втомлюватися». Вони трапляються ледь не щодня. Тим, хто зараз оговтується від травм (таких чи подібних), бажаю набратися сил, терпіння і не втрачати віру», - написала Оля.