Ольга ЛЕЩИМЕНКО: Котлети як тілесна терапія

Це оповідання я написала місяці зо два тому. Нарешті сьогодні стався збіг бажань, енергій і музик! Все не ті мелодії були навколо. Можливо, тому, що День філолога? Тож, друзі, зустрічайте чергове оповідання з циклу "Кухня про життя"!

КОТЛЕТИ ЯК ТІЛЕСНА ТЕРАПІЯ

Уявіть собі морозний сонячний день. Сніг, наче зубний порошок, скрипить під чобітками й виблискує, як сукня нареченої… Красиво! Ви повільно проходите крізь сонний парк. Смакуючи, втягуєте крижане повітря носом – ох, як поколює в ніздрях! Затримуєте дихання й видихаєте ротом. Й миттєво на волю виривається біла кучерява пара!

Тисячі веселих молекул на ваших очах створюють дивовижу – так по-дитячому радісно споглядати на це! Скептики скажуть, що це – звичайна фізика. Романтики й лірики, що це – непервершена краса! Отак можна йти цілу вічність, забуваючи про сіру буденність і навалу проблем, що підкидає кожен день життя.

Та все-таки невимовно прекрасно відчувати кожною клітиною відкритих ділянок обличчя холодне прозоре повітря, якщо падає сніг, – ловити його на язик і відчувати тоненький і колючий дотик.

В дитинстві я понад усе любила розгризати, наче льодяники, бурульки. Кладеш на кутні зуби, й ххррррясь! Боже, яка смакота! Крижана цукерка розлітається на друзки, які майже миттєво перетворюються на холодні бризки. Вони заповнюють собою увесь рот, а ти, примружуючи очі від насолоди, ковтаєш той холодний водяний коктейль і завмираєш від космічного захвату. Дарма, що потім може трапитись ангіна. Головне, тут і зараз ти – щаслива!

Зараз подумалось, що у закладах, де готують різноманітні коктейлі, можна подавати красиві видовжені бурулі разом із соломинкою – і напій охолоджує, й згадати дитинство можна під веселий хрускіт льоду! Тільки не кажіть, що імпланти й усе таке: або кусайте акуратно, або не робіть цього взагалі. Люди дорослі, й відповідальність – на вас.

Тож ідете ви сонним царством, пригадуєте смак прозорих бурульок, створюєте дива парою, що веселими хмаринами плавно злітає з вашого рота й спогадами ви заглиблюєте себе у відверту ніжність. Дерева навколо, заколисані зимовою дрімотою, мабуть, бачать уві сні літню спеку. Один із крихітних дубочків точно пам’ятає, як ви вилили на нього рештки води з пляшечки, хоча самі потерпали від спраги. Але у вас є руки-ноги, ви дійдете до джерела в магазині чи вдома нап’єтесь, а деревце тихо потерпало доти, доки ваша рука не віддала йому рятівні краплини вологи. Дубок теж спить. Малим необхідно міцно спати, щоб вирости великими й сильними. Рости, малий, рости! Ви усміхаєтесь, згадуючи літо. Тихо-тихо навколо.

Ось ви повертаєте на знайому стежку – до щемкого болю знайомий шлях додому. Сонце уже за вашою спиною й очам трохи легше. Тепер можна роздивитись на високе й синє-синє небо. Хмарин майже нема. Тільки сніг, посланець крижаного королівства, небесне світило за вашою спиною та глибоке, наче морська далина, небо.

Я люблю дивитись у небо, люблю вгадувати у хмаринах обриси то тваринок, то людей, то квітів. Зубний порошок під ногами хрустить, наче робиш перший «кусь» від свіжоспеченого круасана: «кххрррсссь!» Як смачно! Чомусь саме в такі прозоро-холодні дні наші рецептори набувають небувалої яскравості. Можливо, мороз так впливає на це? Ви так теж вважаєте? Тим часом парк залишається позаду й починаються житлові будинки.

Хм, порівняння хрускоту снігу з круасаном розбудило апетит. Ох, ці нейронні зв’язки! Але що це? Йдучи вздовж однієї з дев’ятиповерхівок рецептори, відповідальні за сприйняття запахів, пілінгують той, що бентежить і зводить з розуму! Аааа! Це запах, який не сплутаєш ніколи й ні з чим! Запах, за який можна обміняти усі значки, фантики й календарики, зібрані у дитинстві! Запах, що з легкістю відбирає силу й волю. Молекули в морозному повітрі рухаються особливим стрімким способом, а мозок волає на всю міць: «Хтось смажить котлети!»

Відчинена кватирка на першому поверсі перевертає всередині вас все догори дригом, слина, народившись десь у куточках щелепи, підступно лоскоче, ротова порожнина наповнюється слиною так, що тій вже несила поміщатись всередині, а шлунок витанцьовує гопака, як під час найславетніших виступів Національного заслуженого академічного ансамблю танців імені Павла Вірського! На менше – не тягне, тільки так!

Мозок дає команду усім клітинам вашого тіла єдину команду: «Шикуйсь! Струнко! Здіймайте гвалт, скандуймо разом: «Котлет, котлет!»

Сонце, мерехтливий сніг під ногами, мрійливе небо, що вабить спогадами про дитинство, – все вмить зникає перед прекрасним, невимовно-колоритним запахом. Отака от проза життя. Нє, ну а що? Ноги самотужки повертають до магазину. Ви йдете… по м’ясо на котлети!

Колись давно я думала, що секрет маминих котлет триматиму у великій таємниці й буду передавати у спадок тільки по жіночій лінії.

Про таємницю надзвичайно ніжних і соковитих котлеток моєї мами ходили легенди! Я зовсім не применшую, друзі, колосальних значень страв, що готували ваші мами й бабусі, але це ж моя історія!

Оскільки життя шалено, немов гонщик боліда, щодня вносить корективи, то треба поспішати жити й ділитись зі світом особистими дивами! Бо прильоти, спричинені скаженим сусідом, змушують рухатись без зволікань «на завтра».

Так от, багато хто мріяв довідатись про те, яким же чином соковиті, ніжні, пухкі, наче ранкові хмари, котлети виходять у мами. Пам’ятаю часи, коли я була зовсім малою, й ми жили у бараці на п’ятнадцятому селищі (зараз там цехи одного з промислових гігантів). Одна з сусідок весь час дивувалась: «Катю, що ти з ними робиш, що вони в тебе такі пишні й соковиті? Я свої як смажу, так наче підошва від старих чобіт, а твої – царські!» Мама усміхалась, я дивувалась: «А хіба не у всіх мам такі?» – й не надавала значення до того моменту, допоки сама не стала мамою й господинею.

Заради справедливості зазначу, що я тим часом капець, як любила котлети із шкільної їдальні – от де смакота! Засмажені, дійсно схожі на підошву від старих черевиків, хрумкі від паніровки та ніякого тобі м’яса! Тільки щось приблизно-подібне! Мале – дурне! Та, як буває в житті, дай того, чого нема (так мама говорила): кучеряві мріють про рівне волосся, у кого пряме – безбожно крутять його різними засобами! Так і в моєму випадку з котлетами: маєш королівські, ні – хочеться пласких, схожих на загублену підошву, зате хрумких!

Якщо ви бодай колись мали проблеми з приготуванням цієї страви, вам сюди!

• Для початку – фарш. Тут можете обирати на свій смак: мікс з курятини (де наголос?), свинини, яловичини, індички або щось одне, головне – з любов’ю. Так, я знаю, що не відкрила цим для вас Америку. То почекайте, далі буде!
• Якщо лінь, ніколи або ще щось (додайте свої причини), фарш можна й купити, головне – в перевіреного виробника. Я купую свіжий там, де одразу його роблять, а не транспортують за сотні кілометрів.
• Тож якщо купуєте м’ясо, тоді гарненько помийте, наріжте шматочками, й увімкніть агрегат, який вам усе гарненько перекрутить. Якщо яловичина або пісна свинина, додайте сала. Заздалегідь замочіть білий хлібчик у воді. Як хочете заморочитись і раптом маєте в холодильнику молоко, замочіть у ньому. В нас молока не буває, хіба що для пасок або млинців купуємо, то для котлет хліб прекрасно розмокає й у воді.
• Начистіть цибульки. Скільки? Є таке українське мірило всіх господинь: «на око». Все залежить від кількості фаршу. Орієнтовні пропорції: дві частини фаршу, менше однієї – хліба, одна – цибулі. Часник – за вашими уподобаннями (де наголос?) й настроєм. У мене весь час спрацьовує мірило «на око», тому плюс-мінус, – бавтеся!

Не знаю, як у вас відбувається взаємодія з чищенням і нарізанням цибулі, а от у мене процес притирання був доволі довгий і складний. Вперше я самостійно чистила й нарізала цибулю років у сімнадцять-вісімнадцять. Сльози лились повноводою рікою. Ефірні олії зі злістю оси виїдали мої непристосовані для цього очі. Тож я не знайшла нічого кращого, як відшукати стоп’ятсотрічні окуляри від сонця. Напевно, колись куплені мамою, вони здихали від нудьги в шафі, бо ніколи не бачила матусю в сонцезахисних окулярах, допоки я не піддала їх цибулевим тортурам. Урочисто надягнувши витвір совєцького мистецтва на лице, я стала схожою на черепаху Тортилу, тільки з прибабахом. Окуляри дійсно трохи рятували блакитну туш «Ленінградська» на моїх віях, та ситуація докорінно не змінювалась.

Минули роки. Тепер мені глибоко по цимбалах, якого ступеню скаженості та цибуля. Моєї внутрішньої сталі вистачає, щоб перечистити й перерізати гору корисної городини й, як то кажуть, оком не блимнути.

Тому усміхаємось, друзі, перекручуємо з любов’ю всі компоненти, й поєднуємо у фарш.

До речі, я ні картоплю, ні капусту, ні манку або будь-що інше не додаю. Бо то вже буде інша страва – овочеві котлети. Мої ж тільки такі.

«Ну то й що дивного, – запитаєте ви. Всі так роблять». Та ще трохи зачекайте.

От скажіть відверто, що ви далі робите? Додаєте сіль, перець, яйце. Перемішали й смажити?

Тепер настає час для розкриття маминої таємниці.

• Коли все гарно вимісили, починайте вибивати! Чим сильніше й довше виб’єте фарш, тим пишнішими й соковитішими вийдуть котлетки! Спробуйте!
• До речі, сьогодні кожному з нас це зробити доволі легко. Пригадуєте, психологічний мем? Як заспокоїтись? Подумки опиніться у зеленому лісі, почуйте спів пташок, дзюркіт струмка. Роздивіться, яка прозора вода, як виграють на сонці, що пробивається крізь пишну зелень, камінці на дні. Як спокій оволодіває вами, як уповільнюється дихання. Роздивіться лице вашого ворога під водою. Головне, не розтискайте пальці. Доведіть справу до кінця. Відчуйте полегшення. Так, згодна, чорний гумор.
• Але наше сьогодення просочене чорнотою болю й втрат щодня. Тому уявляймо, що це – не фарш. Це – ворожа орда, яку необхідно вибити з нашого життя! Тож енергійніше, активніше, сильніше!

Починайте сеанс тілесної терапії: через тіло звільняємось від внутрішнього напруження, відчаю, страхів. Надайте вашим рухам такої сили, якої ви не відчували ніколи! Але спочатку контролюйте все ж таки силу ударів, щоб протягом перших хвилин не збирати шматки фаршу по всій кухні! Вибивайте доти, доки він не перетвориться на пишну, пружну, соковиту масу, готову до смаження. Ну що, спробували зробити саме так? Це, до речі, був секрет номер раз.

У чому ж полягає таємниця номер два? Зараз розкажу.

Перед тим, як сформовані котлетки покласти на пательню, дочекайтесь, щоб олія ду-у-уже добре нагрілась. Новачки, плювати, як колись у дитинстві на праску, не раджу. Отже олія гарненько нагріта, викладаймо наш майбутній шедевр круглої або овальної форми (я люблю зовсім невеличкі круглі), вогонь не зменшуємо, смажимо на великому вогні й ловимо той момент, коли з’явиться рум’яна скоринка. О, як же це красиво!

• От тепер лайфхак: зменшуємо полум’я й перевертаємо майбутню неповторну страву на інший бік. Ох, не одразу в мене то виходило, ох не одразу! А все чому? Тому що погано відбитий фарш прилипає, розпадається й взагалі поводить себе неадекватно. Зараз я такий сеанс тілесної терапії влаштовую, що жодної проблеми немає. І щоб перевернути котлети, користуюсь двома виделками – пречудово! Можливо, існують якісь спеціальні сучасні пристрої, та за допомогою двох виделок завжди все вері гуд.
• Перевернули на інший бік? Тепер, увага: накриваємо кришкою сковорідку й смажимо на невеликому вогні. Чекаємо на появу такої самої неперевершено-прекрасної скоринки, як на початку. Звісно, на це піде більше часу, але ви отримаєте надзвичайно ніжну й соковиту, справжню кулінарну спокусу!

Після того, як перша партія буде готова, головне не зжерти її всю! Я гарантую, необхідна неабияка сила духу, щоб втриматись з’їсти всі котлети, що посмажились у першому заході! Таким чином смажимо весь фарш-антистрес. У підсумку отримуємо витвір мистецтва в межах окремої української кухні.

Сусіди будуть ковтати язики, перехожі крутитимуть головами у пошуку джерела нереального запаху, а ви тим часом гострим ножем розріжете соковиті, прогріті й заціловані сонцем помідори, хрумкі огірки, намиєте зелень… Якщо зима, то сміливо відкриєте банку консервованого асорті: ну там огірочки з пальчик, помідорчики жовті й червоні розміром з редис, солодкий перчик і цибульку кружальцями, часничок великими цілими дольками, наллєте п’ятдесят горілочки з морозилки – такої, щоб аж тягнулась, наче пшеничний сироп, візьмете свіжий хлібчик, котлетку й… ммммм! Насолода!

Підрахунки калорій і дієти шанобливо відповзають убік: «Тссс, сеанс тілесної терапії набуває кульмінації, не будемо заважати, сидимо тихенько, чекаємо. Нехай. Вони заслужили. Вони – українці. Їм потрібно».

Отак легко й невимушено я злила родинні таємниці приготування найсоковитіших і найпишніших котлет у світі – секрет приготування котлет від моєї матусі.

Користуйтесь, друзі! Готуйте, смакуйте в радість. І пам’ятайте, й своїм онукам передайте: головне в котлетах – гарно вибитий фарш!

П.С.

Традиційно шліфуємо українську:

1. Ку́рятина – наголос тільки на першому складі! Запам’ятати легко, бо ку́ри!

2. Уподо́бання! Отакої! Здивувала?

Та нічого дивного, друзі! Ви ж по сто разів на день говорите: «Мені подо́бається!» Або: «Мені не подо́бається!»

Ну й забирайте наголос у слово «уподо́бання»! Це – єдиний правильний варіант!

3. А якщо маєте потребу покращити українську, ви знаєте, де мене шукати!