"Если бы не война..."

В Запорожье открылась уникальная фотовыставка "Если бы не война".

122 истории, 146 участников, 8 блоков волонтерского фотопроекта "Если бы не война" - это истории жизни "обычных" людей, которые живут среди нас, и тех, кто, к сожалению, наблюдают за нами с небес.

Истории о том, как война калечит тела, но превозносит души. Истории о том, как полученные тяжелые травмы - не повод опускать руки. О людях, которые, несмотря на все не теряют способности любить и мечтать. Истории о любви вопреки войне.

Истории о том, что не обязательно быть военным, чтобы защищать свою землю. А также, не обязательно быть мужчиной, чтобы держать в руках оружие, так же, как не обязательно быть украинцем - чтобы защищать Украину.

Истории о тех, кто отдал самое ценное, что у них было - жизнь, одной единственной и любимой - Украине.

Запорожье - это 4 город Украины, который принимает выставку после Киева, Днепра и Харькова.

Среди "лиц" выставки и наш земляк "Дядя"Владимир Дырив, служащий батальона "Донбасс Украина", житель Приазовского района.

Вот его история:

"Народився я 9 лютого 1962 року в селищі Алдан, Якутської АСРР. Батьки мої з західної України, з Івано-Франківської області. Коли мені було один рік мене привезли до України. А в три роки я переїхав до Запорізької області, в Приазовський район, бо мама вдруге вийшла заміж. Завжди вважав себе українцем, завжди цим пишався. І завжди свідомо задавав собі питання: чому в школі, по підручниках вчать одному, а в дійсності все відбувалось трохи по іншому. Чому українців називають «хохлами», чому мене інколи обзивали «бандерівцем» та «гуцулом», може тому, що я в три з половиною роки вже розмовляв українською мовою? При цьому, я якось не ображався, бо не розумів, як можна образити українця, називаючи його українцем. Завжди підтримував добру фізичну форму, не палив, та не вживав алкогольних напоїв. Займався боксом, бігав. По своєму життєвому принципу – завжди був на стороні слабших, за що не раз був битий, бо задньої ніколи не давав, навіть коли був в меншості. Після восьмирічної школи – технікум, потім – армія. В армії служив в досить серйозному підрозділі – в розвід полку, південна група військ. Після армії – працював на заводі 3 місяці, а потім захищав диплом. Після цього вісім років прожив у Криму, там же і працював досить на різних посадах.

Після Криму повернувся до себе в Запорізьку область, до батьків, бо за ними вже потрібний був догляд. Там зайнявся сільськогосподарським виробництвом, фермерством по суті, чим і займався до подій 2014 року. Коли я пішов на війну, то землю здав в оренду. Чому я пішов? Бо хочу щоб Україна була вільною та незалежною, щоб українці мали свою державу не тільки на папері, а дійсно люди пишались тим, що живуть на такій землі, що мають таку солов’їну мову, тому що українці сміливі та шановані люди. Ви знаєте, я от вважаю себе сто відсотковим українцем, але розмовляю російською мовою, я навіть краще розмовляю болгарською, ніж українською, бо в нас майже все село говорить російською або болгарською мовами. Всі ми, безперечно, чули не раз такі вирази: любов до своєї Батьківщини, до своєї країни, до своїх людей – це знаєте, такі гасла, які важко зрозумілі для багатьох. Бо тільки подорослішавши ти можеш це зрозуміти, до поки ти не відчуєш справжньої любові до своє землі, обробляючи її, прибираючи бур’ян, крок за кроком вирощуючи врожай, який росте і виростає гарним, посаджений твоїми власними руками, та ще й годує не тільки тебе, а й інших – тільки тоді ти починаєш любити її, землю, як жінку! Тільки тоді розумієш значення цих слів і виразів.

Я, наприклад, садівник, у мене 50 дерев: персики, яблука, абрикоси, груші і я дуже люблю свою землю, свій край, і так би мовити, моє коріння вже зарито в цій землі. Перед війною в мене було 120 гектарів землі, тож я розумію про що я кажу. Дуже люблю море, західну Україну, і вважаю, що в нас найкраща країна, якою можна мандрувати весь час і весь час відкривати безліч нового і прекрасного. Тому, коли я по телевізору побачив як б’ють студентів, які вийшли за кращі умови життя, за те щоб мати змогу спілкуватись з усім світом, а не замикатися в «колючці», яка в нас була ще з радянських часів я не міг залишитись байдужим. Весь світ розвивався, а ми були у замкнутому просторі. Ще за радянських часів нас навчали лише на словах, і повній нісенітниці, було дещо і непогане за тих часів, але поки ми дійшли до того непогано, то весь шлях був побудований на мільйонах загиблих, замордованих. Я не можу до сих пір збагнути чому українці такі добрі, чому ми пробачаємо комуністам звірства, голодомори та знущання у в’язницях, вигнаннях. Вся Сибір – це українці. Тому, моя думка, і моя точка зору полягала в тому, щоб не дозволити через Януковича Росії повернути нас знову в радянські часи.
І от, я не витримав, та 10 грудня поїхав на Майдан. Був в восьмій сотні. З неї почався мій особистий майдан, в ній же я був до кінця. Після завершення Майдану, коли росіяни відібрали Крим, я дуже добре розумів, що буде війна. А на війну потрібно відповідати війною. Коли почалися події в Донецькій області і я побачив, що значна більшість майданівців пішли на війну, я, порадившись з дружиною вирішив йти добровольцем. Прийшов до військкомату, а там виявилось, що в мене не має військового квитка, я загубив його багато років тому при переїзді з Криму. У військкоматі сказали, що потребують трохи часу, щоб зробити запити та прояснити ситуацію з моїми документами.

Але сталось трошки по іншому. Саме в той момент до нашого району прибуває 2 батальйон 25-ї бригади. І з першого дня я з ними. Добровільно. Рив з ними окопи, возив своєю машиною та причепом все що було потрібно, показував їм дороги, в мене навіть до цих пір є такий документ, від військкомату, що я був прикомандирований до них як працівник по роботі з місцевим населенням. Я був як провідник у них, бо вони ж охороняли 120 кілометрів берегової лінії, доріг не знали, а я був разом з ними. А за місяць їх перекидали на Донецький Аеропорт, і я супроводжував їх під час виходу. Дороги то я добре знаю, але ж я не міг знати всі до єдиної ями на тих дорогах. Весь час попереджав водія не гнати, але він все ж таки потрапив до ями, і я вилетів з БМД і зламав руку. Місяць лікувався. Через місяць стався напад та спроба захоплення Маріуполя, і я, як волонтер, повіз продукти хлопцям до Маріуполя. Повертаючись від них заїхав до Бердянську, на той момент там знаходився батальйон «Азов», для них в мене також була невеличка передача. Там я і побачив повідомлення про створення нового батальйону, туди я і записався. За два дні я вже їхав на Київ. Новопетрівці, в нас там проходили злагодження, там я був з травня 2014 року, там і сформувався батальйон «Донбас» . За півтора місяця в мене сталася травма з коліном, і мене відпустили додому на два тижні лікуватись.

А коли я повернувся, то дізнався що мої хлопці вже знаходились в АТО, туди я і поїхав наздоганяти їх. В Артемівску мене взяли в першу штурмову роту, з якою і був мій перший вихід и моє бойове хрещення в Попасній. Потім нас перевели в Курахове. Декілька разів виїжджали на Мар’янку. А потім – Іловайськ. Перший раз ми чомусь туди не доїхали, по не зрозумілим для мене причинам. Насправді, росіяни тоді вже прорвали оборону та зайшли на Савур - Могилу. Це було приблизно 15 липня. А вже через три дні ми виїхали на штурм Іловайську. В мене склалося таке враження, що нас просто заманили туди, бо там були просто покинуті сепаратистами позиції, нікого не було, відкриті багатоповерхівки, без снайперів. Було прийнято рішення окопуватись, та спостерігати. За мною була закріплена ділянка з частиною залізно дорожнього полотна, тож вкопуватись потрібно було глибоко і надійно. Мої хлопці потім так і казали і сміялись, от який в нас «Дядя» - копанір виявився. А за декілька хвилин виявилось не до сміху, в п’яти метрах зірвалась міна. Сильні були обстріли, дуже сильні, і втрат було багато, і з Іловайська ми виходили останніми. І коридор смерті ми також застали, де нам гарантували вихід. Колони виходили довжиною в три кілометри, ні кінця ні краю їй не було видно.

Нам пощастило, що саме наша колона, хоч і попала в засідку, але ми були десь посередині колони, бо тих, хто був першими – вже і в живих не було. А ще нам пощастило з водієм, дід вже, професіонал, завдяки його маневрам між підбитими машинами і танками нам вдалося прорватись і доїхати до села Червоносільське. Там, вибігши з автобусі, в ми зайняли позиції і почали відстрілюватись. Розбіглись хто куди, по різним домівкам, сараям, хто де бачив укриття та позицію для відстрілювання. Я опинився поряд із гранатометниками, які, намагались підбити танк, а моя задача була їх прикривати. Хвилин може тридцять ми ще тримались, а потім почався дуже щільний артилерійський обстріл. Вбиті хлопці було просто всюди, майже не залишилось командирів, нікому було згруповувати людей та віддавати накази. Не кожен може взяти на себе відповідальність та керувати долями сотень людей. Мій командир діяв дуже злагоджено та професійно, організовував оборону, але був такий сильний обстріл, і гинула за секунди така кількість людей, в тих умовах просто неможливо було щось вдіяти.

Там я втратив друга. «Мальборо». Накривши його карематом та перехрестившись я змінив боєкомплект і пішов воювати далі.

Між гранатометниками сталася така розмова, що бачать вони лише три виходи з того пекла. Перший, це загинути тут смертю хоробрих, другий – здатися в полон, щоб залишитись живими, і третій – це зіграти в рулетку і прориватись з оточення. В них були карти, і бажання вижити, наші бажання співпадали, тож я попросив їх, якщо вони наважаться виходити з оточення, щоб узяли мене з собою.

Вже ввечері між хлопцями, які вирішили виходити з оточення, почались розмови та інструктаж по виходу. Було вирішено залишити повністю все, крім зброї, щоб йти та повзти швидко і легко. Я пішов докладати командиру, про наше рішення. На той момент було відомо, що командир вже виходив на зв'язок з сепаратистами, бо окрім сотень загиблих були ще сотні поранених, які б не змогли йти, і необхідно було надавати їм медичну допомогу, та і йти було нікуди – навкруги відкрита місцевість, та і у тих умовах, як на мене, то було зрозуміло, що просто так нам вийти не дадуть, або розстріляють, або полон, а туди потрапляти я категорично відмовився. Командиру я так і сказав, що ми йдемо прориватись з оточення, в полон я не здаюсь, прохання мене не шукати та не нести більше за мене відповідальність. На цьому ми і попрощались.

І от, перший побіг. А ми стоїмо і дивимось, як зачаровані, ніби чекаємо…коли ж його уб’ють, не розуміючи, що і нас зараз так само мажуть вбити. Та нашою перевагою був захід сонця, все поле, через яке треба було бігти було засліплене і знаходилось наче в тумані. Я поповз другим. Коли я його наздогнав, до перед нами був струмок і болото. А він піднімається, а не повзе. Я назад в болото, а він потрапив на засідку. І тут почався обстріл, міномети. З болота я і носа не казав, так ним і пересувався, що врятувало мені життя. Болотом, потім по під берегом озера і так, надвечір я вийшов з оточення. Всю ніч я йшов в сторону Осикова. Йшов полями, оминаючи головні дороги, населені пункти, та ті місця де могла бути засідка. А ще мені пощастило не натрапити на цих бандитів, бо вони видавали себе сигнальними ракетами, я ще і здивувався тоді, яка ж кількість їх була навкруги. Заночував я в покинутій хаті в Осикові. Вдень пішов далі, нарвався на російські «секрети», на БМД, знову був вимушений тікати. Вдень переховувався, а наступної ночі знов пішов. Перетнувши дві річки потрапив до вівчарні, в пастуха переодягнувся в цивільну одежу, замотав автомата в ганчірки, поклав його в мішок і вдав з себе скупника міді та бронзи пішов через сепарське село. Пройшовши половину зустрів якогось чоловіка, і він на бричці вивіз мене на околицю села. А викрили мене біля невеликого кіоску, куди я зайшов з надією зателефонувати. Поряд стояв сепар і каже: «А ми за росиею стримимся», а я не стримався і відповів: «А мені і на Україні непогано живеться.» Він одразу здогадався, що я виходжу з оточення, що ніякий я не скупник міді, я навіть пістолета дістав, та тут під’їхала машина з підкріпленням, ну, я знов тікати. Кілометрів з десять вони ганялись за мною, а я тікав, аж поки таки не наздогнали мене. Коли я показав їм свій паспорт, пролунали чотири постріли, ні автомат дістати, ні зняти пістолет з запобіжника я не зміг.

Стрибнувши з обриву я врятувався, завдяки цьому я живий, хоч і отримав поранення плеча, прострілені легені, поламані ребра та зламану руку. Більше вони мене не шукали, можливо подумали, що вбили мене, або, що я сам вбився, коли стрибав з обриву. Коли я дістався дороги, то на перехресті побачив автобус, що зупинився неподалік від мене, він мене і довіз до Докучаєвська. До лікарні дійти я не міг, втрачав свідомість, мене підібрали якісь місцеві та довезли на машині, хоч до лікарні було 300 метрів. В лікарні питаю: «Лікарня – Українська?», вони мені: «Так, Українська». От тоді я вже сказав звідки я, назвав батальйон, свій позивний. Пробили мені легені, злили кров, залатали дірки, і медсестра зателефонувала моєму другові, в мене на папірці були виписані чотири телефонні номери, куди необхідно було б телефонувати в першу чергу, якщо зі мною щось трапиться. Андрій приїхав за мною за чотири години.

А вже вранці мені робили операцію в Мелітополі, а того ж вечора – наступну операцію в Запоріжжі. Руку ладнали в Києві, не відчував пальців, та не міг рухати рукою, бо були ушкоджені нерви. Отримав інвалідність, звільнився з військової частини, і вже на протязі двох років займаюсь господарством, підтримую поранених по області, та їжджу на передову як волонтер разом з дружиною. Намагаюсь буди крізь, де потрібно підтримувати Україну.

В мене в одного на будинку майорить український прапор. Якщо вже не можу фізично, то в будь-який спосіб допомагаю. Вірю та сподіваюсь, що в нас вистачить сил та патріотизму бути найкращою державою. Кожному притаманне почуття страху, і піти зі зброєю туди, повірте, дуже не просто, але я вважаю, що ми просто виконували свою роботу. А героями для мене є ті, хто загинув…."

Выставка проходит по 12 марта в областной научной библиотеке (проспект Соборный, 142).