Гідність як справжня, а не декларативна цінність

Якийсь рік тому, ранком вихідного дня, я заблудився серед вузьких вуличок Праги. Місто відсипалося, а тому спитати було нікого, окрім двох робітників у касках та жилетах, які ремонтували вуличну аварію. Вони були чужинці й орієнтувалися у Празі приблизно так само, як я, й попри приязний тон не могли пояснити мені, куди йти. 

Я би зовсім забув про цей епізод, якби не побачив напис на їхньому біотуалеті. Там товстими чорними буквами було написано "Fuck Ukraine!". Цей напис різко контрастував з великими синьо-жовтими прапорами, якими були обвішані вікна та балкони навколишніх будинків.

Не знаю, звідки з'явився напис на туалеті, але в мене в мозку мимоволі блиснула думка: підтримка України залежить від того, хто яку щаблину займає на соціальній драбині. 

Для середнього класу, який мешкає у центрі Праги, підтримка України є справою самоочевидною. Вони читають правильні книжки і дивляться правильні фільми, вони твердо стоять на ногах, чітко розрізняють добро і зло, й радо допомагають Україні та українським біженцям. 

Натомість чужинці-заробітчани не розуміють чи не хочуть розуміти, чому біженцям допомагають, і то безплатно, тоді коли їм доводиться працювати в поті чола за нужденні гроші, нерідко в конкуренції з українцями.

Розумію, що моє враження надто загальне і поверхневе. Але як з власного досвіду, так і з історії знаю: багатство корумпує – але бідність корумпує так само, коли не гірше. Для бідних людей поняття "гідність" часто є пустим звуком. Не тому що вони не моральні, а тому що це є розкіш, яку вони не можуть собі дозволити. Піраміду Маслоу ніхто не відміняв.

Гідність значною мірою була і в багатьох випадках досі є поняттям соціальним. Ще відносно донедавна вона була монополією знаті. У Польщі – країні, яка мала найвищу частку знаті – ще досі при знайомстві вас можуть запитати: "Яка ваша гідність?". У перекладі на звичну мову це означає: "Ваше ім'я, шановний?" з наголосом на слово "шановний".

Всі, хто стояли нижче, гідності не мали, хоча теоретично мали би мати. 

Цього навчають і вимагають усі Авраамові релігії: усі люди створені на образ Божий, тому понижуючи свого ближнього, Ти ображаєш самого Бога. Тому Ісус Христос повчав: "Якщо тебе хто вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу". В античні часи по правій щоці вдаряли рабів, дітей та жінок – рівну ж за статусом людину вдаряли по лівій. Тому підставляючи ліву щоку, христиняни стверджували свою гідність: "Я такий самий, як ти – ти не маєш права мене карати".

Але кожне вчення можна легко перекрутити, така вже наша людська натура. У середньовіччі з'явилася богословська теорія, що невільники не мають гідності. Вони нібито походять від Хама, безславного сина Ноя, і їхня неволя є покаранням за гріхи свого предка. Вважалося, що Хам є прародителем чорношкірих африканців, тому їх можна поневолювати, продавати і морити тяжкою працею.

Адам Лєщинський у своїй "Народній історії Польщі" твердить, що роль потомків Хама у Центральній та Східній Європі відводилася селянам. Звідси поширене у польській, російській та українській мові звертання шляхтича, дворянина чи чиновника до селянина "Ти, хаме!". Були навіть дискусії, чи селяни взагалі мають душу і чи відрізняються від бидла, яке товаришує їм у їхній тяжкій праці. 

У цьому контексті стає особливо помітний революційний характер поезії Шевченка. Сам з породи "хамів" та "бидла", він, ставши вільною людиною, вибирає за мету свого життя ствердити гідність своїх сестер і братів-невільників: 

"Возвеличу малих отих рабів німих, 
я на сторожі коло їх поставлю слово".

Серед самої знаті були свої градації гідності. Пониження своєї гідності чи гідності своєї родини було важким проступком. За нього можна було поплатитися життям на дуелі.

У свою чергу польська шляхта й українська козацька старшина ставилася з презирством до російських дворян: "Яка у них знатність?! У них же бабку пороли кнутом!". У російській політичній культурі повну гідність мав лише цар або імператор. Усі решта, від кріпаків до дворян, були його підданими, і він міг робити з ними все, що заманеться.

Просвітництво та ідеології 19 століття – соціалізм, лібералізм, націоналізм – пробували цю станову концепцію гідності поламати. На свій спосіб вони були світськими релігіями, а тому всі, хто їх сповідували, мали бути рівними між собою. Звідси, між іншим, радикальне звернення "Товаришу!"/"Товаришко!" – а українські соціалісти з Галичини пропонували м'якшу форму "Пане Товаришу!" 

Ця форма звертання у ХХ столітті була радикально скомпрометована радянським комунізмом. Речення з російським словом "Товарищ" у СРСР часто були або позбавлені глузду ("Да здравствует товарищ Каганович и мировая революция!"), або ж передували арешту та покаранню. 

Попри декларовану рівність у Радянському Союзі діяв успадкований з російського імперського чиновництва принцип "Я – начальник, ти – дурак". У цьому не було нічого дивного: радянська номенклатура була таким собі новим комуністичним дворянством.

У незалежній Україні ця спадщина горить вогнем. Але не згоряє повністю. Це можуть засвідчити кожна і кожен, хто працював чи працює в державній установі. Там повага до начальника – міністра, ректора університету і т. п. – є абсолютною. У приватних інституціях – особливо у тих, успіх чи виживання яких залежить від креативності працівників – така ситуація теж можлива, але зустрічається рідше. Креативність вимагає егалітарного етосу, як серед козаків у степу. 

Приклад козаків є хрестоматійним. У станових суспільствах гідність можна було здобути, вийшовши за межі усталених норм – скажімо, перенестися на вільні, але небезпечні для життя пограничні землі. Це, до слова, стосувалося також і жінок, які жили на козацьких хуторах. Вони мали набагато більше прав і свобід, аніж жінки-селянки, бо мусили забезпечувати життя і виживання сім'ї, коли чоловіки були в поході.

Козацькі приклади є промовистими і з іншого приводу: екзистенційні ситуації – ситуації на межі життя і смерті – є стрибком у царство гідності. Це добре знають ті, хто був на Євромайдані. Недаремно його називали Революцією гідності. 

Він був масовим протестом проти принципу "Я – начальник, ти – дурак". Тим більше, коли "начальник" сам був ідіотом, котрий своєю одноосібною примхою – підписувати чи не підписувати Договір про Асоціацією з Європейською Унією – пробував вирішувати долю всієї країни. 

Постійна загроза з боку "Беркута" та "тітушок" витворювала на Євромайдані ситуацію ранньохристиянської церкви, козацького побратимства чи модерної національної солідарності без ієрархії та зверхності, де всі вільні, рівні й солідарні між собою.

Російсько-українська війна розлила дух Євромайдану по всій Україні. Але було би наївно твердити, що вся Україна стала країною гідності. В кожній країні і за кожних умов завжди є і будуть негідники. Їх особливо видно в часи війни.

Військові експерти та знайомі з фронту розповідають, що в українській армії є насправді дві армії. 

В одній панує дух побратимства, життя солдатів є найвищою цінністю, а навіть якщо вони загинуть, їхні тіло має бути забране з поля бою і з почестями повернутися додому – як останнє визнання їхньої гідності. 

У другій армії далі діє принцип "я начальник – ти дурак", командири віддають накази, не рахуючись з жертвами, і поводять себе як самодури. 

Одна армія воює за стандартами НАТО, друга – як стара радянська армія. Значною мірою, результат війни залежить від того, котра з цих двох армій здомінує. 

Від того також залежить, чи Україна зможе повернути відчуття гідності на його історичну батьківщину, туди, де воно історично найбільше розвинулося – стару Європу. 

Європейську історію можна розповісти як великий емансипаційний проєкт, де поступово звільнялися одна за одною найбільш упосліджені групи – раби, селяни, євреї, жінки, поневолені народи. Тільки що більшість цих актів емансипації робилися не з доброї волі й у мирні часи, а внаслідок необхідності, під тиском воєнних чи революційних обставин.

Сучасна Європа прожила без війн майже 75 років. За цей час появилося щонайменше три покоління, які не відчували екзистенційної загрози. Вони виховані в переконанні, що гідність людини є одною з центральних цінностей. Невідомо, однак, скільки би з них були би готові захищати її зі зброєю в руках, якби дійшло до такої потреби. А цінності, за які ніхто не готовий боротися, є пустим звуком.

Ще в ХІV столітті арабський мислитель Ібн Халдун сформулював правило: довготривалий комфорт розніжує і приводить до послаблення солідарності. Це те, що стається з сучасною Європою і що ставить питання про її майбутнє. 

Для свого перезавантаження Європа сильно потребує кризи. Російсько-українська війна стала такою кризою. 

Не факт, що Європа скористається з цієї кризи. Так само як і не факт, що Україна може повернути європейцям почуття гідності як справжньої, а не декларативної цінності. Але вона по-новому відкриває шанс для усієї Європи, і майбутнє світу значною мірою залежить від того, чи ця можливість коли-небудь стане реальністю.

Ярослав Грицак, доктор історичних наук, професор Українського католицького університету