Суперечливий герой Бандера: писав зухвалі листи Гітлеру і збиткувався з Ганді

Одні політики святкуватимуть цей день маршами та мітингами, інші поливатимуть його брудом. Ми вирішили поговорити про Степана Бандеру з істориками, чий науковий авторитет незаперечний. Основне запитання. На яке ми намагаємося віднайти відповідь – чи залишається він героєм лише Західної України, і чи зможе стати персоною цікавою та героїчною для всієї нашої держави?..

Ярослав Грицак, історик:

Життя Степана Бандери не лише зараз стає символом, воно таким було. Степан Бандера від підлітка свідомо моделював своє життя «на героя», змушував себе спати на голій підлозі або навіть їсти з неї, зносити біль і холод і т.д. І ця школа йому потім пригодилося: коли він сидів у польському та нацистському таборах, а після війни за ним полювало, поки не вбило, КДБ. Чим не життя-символ?

Питання тільки: символ чого?

У спогадах про молодого Бандеру є один фрагмент, на які мало звертають увагу його біографи: щоб розсмішити своїх товаришів, він загорнувся у простирадло, виліз на дерево, і почав вдавав з себе мавпу – таким чином удавав Махатму Ганді. Товариші каталися по землі зі сміху, що багато говорить про них і добу: вони ставилися зверхньо до Ганді і тому, що він був іншої раси, і тому, що Ганді був символом мирного, а не збройного спротиву.

Бандера до кінця життя вірив, що комунізм в Україні буде зметений народною революцією. Він помилився капітально: комунізм впав тут мирно, через власну недолугість. І символом цього падіння стала не кривава революція з гільйотиною чи чекістськими застінками, а революція круглого столу – тобто гласних чи негласних компромісів між старою владою та опозицією. Та схема згодом повторилася за Помаранчевої революції, яка теж розвивалася за схемою Ганді, а не Бандери.

Тепер ми живемо у тіні поразки «помаранчевих» та влади Януковича, яка рахується лише з силою. Відповідно, у багатьох українців знову виникає відчуття, що українська ситуація пішла не тим шляхом, що треба готуватися до боротьби і т.д. І тут символ Бандери дістає другого життя.

Як і в більшості випадків, українська ситуація, не є унікальною: ми маємо націоналістичні рухи у Фінляндії, Франції чи Угорщині, які подібно до «Свободи», засіли у парламенті; в Ізраїлі «яструби» взагалі є правлячою партією, маємо сильні фундаменталістські течії у Польщі (прихильники ПіСу та Радіо «Марія») та США (т.зв. tea party), не говорячи вже про арабсько-мусульманський фундаменталізм. Є, однак, одна засаднича різниця між цими країнами й Україною: остання є надто внутрішньо і зовнішньо вразлива конструкцією, щоб витримати сценарій Бандери, а не Ганді.

Від останніх років Бандера «пішов» на Схід. У 2008 р., коли робилися опитування для відомого телевізійного шоу, Бандера несподівано для всіх з’явився у короткому списку «Великі українці» серед викладачів і студентів Харківського університету. У 2009 р. ми готували збірку «Страсті за Бандерою» - і нам попав у руки текст українського російськомовного журналіста зі Сходу (здається, знову з Харкова), в якому він дякував Бандері за те, що той боровся проти тих, хто у 1932-1933 р. морив його предків голодом.

Ці факти показують нову тенденцію останніх років – появу та ріст російськомовного українського націоналізму. Ця нова тенденція, однак, не може переломити загальної схеми останніх двадцяти років: в Україні нема такого іншого історичного героя, який би так глибоко і послідовно ділив українців на два табори. Є правдою, що лінія цього розколу мігрує на Схід. Але сам розкол, як вбачається, від цього не зникає ані не стає меншим.

Так чи інакше, Бандера був і залишається дуже «незручним героєм». І це, на мою думку, не є поганим. Якби було інакше, то Україна би стала іншою Білоруссю, а Кремль утвердив свій монопольний «копірайт» на історію всієї Східної Європи. Вважаю, що Україна рано чи пізно просто приречена на українсько-українське примирення. Бо без цього нам не вирватися з «руського світу і не зробити цивілізаційного прориву. А по-справжньому миритися можна лише навколо того, навколо чого по-справжньому сваришся. Тому Бандера є не лише «не зручним», але й «корисним героєм». Бо чим більший виклик, тим вагоміший може бути результат.

Я виріс на Стрийщині – у реґіоні, де пройшли дитячі й юначі роки Бандери, і який потім став одним з центрів бандерівського руху. Брат моєї бабці керував молодими відламом бандерівської організації і загинув у радянській тюрмі літом 1941 р. Моя мама співала мені українські повстанські пісні до колиски. І ми не були винятковою сім'єю. Тому культ Бандери і бандерівців у нас був дуже сильним, ще задовго до падіння комунізму.

Але, з другого боку, я пам’ятаю родинні розмови – особливо пізно вечором, коли залишалися тільки свої – про те, скільки несправедливості та невиправданих жертв спричинили бандерівці у нашому селі і сусідніх селах. Ці розмови зазвичай кінчалися словами: «Наші бандерівці не були справжніми бандерівцями. Справжні бандерівці боролися десь там, на Волині чи у Карпатах. А у нас були просто молоді й не дуже розумні хлопці, які пішли до лісу».

Я розумію, що ці слова насправді були спробою примирити реальні факти з існуючим міфом: наші бандерівці таки були справжніми бандерівцями. Але з дитинства у мене залишилися роздвоєне ставлення до Бандери і бандерівців. Як і більшість моїх земляків-галичан, я розділяю гордість за цих молодих хлопців, які мали мужність стати чолом проти жорстокого ворога (а цей ворог таки був жорстокий!). Але водночас особисто я рівно ж відчуваю почуття сорому й моральної відповідальності за ті злочини, які вони чинили. І то не лише проти місцевих поляків чи євреїв, але навіть проти українців.

Я свою позицію щодо Бандери визначив дуже просто: так, він, безумовно, герой, але – він не мій герой, коли заходить мова про цінності, які він сповідував.

Я розумію, що такою своєю позицією я дратую як тих, які бачать у Бандері лише героя, так і тих, хто вважають його виключно за бандита. Але це мій власний вибір, і як людини, і як історика, і я не збираюся відмовлятися від нього. А як публічний інтелектуал вважаю, що сама така позиція відкриває шлях до українсько-українське поєднання, без якого ми, українці, приречені на сповзання у «третій світ».

Як історик, можу зі всією відповідальністю сказати: Бандері приписують злочини, які він насправді не зробив, і подвиги, до яких він не має відношення. Реальний Бандера і той Бандера, який існує у колективній пам'яті українців – це не одне й те саме. Я терпляче чекаю, коли постануть перші біографії про того справжнього, реального Бандеру, а не Бандеру зміфологізованого, дарма у негативний чи позитивний спосіб.

Цього року я рецензував нову біографію Бандери, яка має з’яявитися в одному американському видавництві. Моє враження від неї було наскрізь неґативне. Не тому, що автор критикує Бандеру – а тому, що ця праця є дуже слабкою як з фактографічної, так і з методологічної точки зору. Знаю, що на початку грудня з’явилася польська біографія Бандери. Її написав, правда, не історик, але дуже добрий і вартий довіри журналіст. Чекаю, коли вона попаде мені до рук.

Але українсько-українського примирення не станеться, коли про Бандеру не почнуть писати фахово самі українці. Зараз я знаю лише одного українського автора, яка має усі знання та підстави написати саме таку біографію. Я давно підбиваю його до цього, однак він надто зайнятий іншими справами. Якщо таки не дочекаюся від нього такої біографії, то, мабуть, колись візьмуся за цю справу сам.

Я є переконаний, що якби українці у своїх суперечках про Бандеру були полишені наодинці, без участі поляків чи росіян, ми би набагато швидше прийшли, не кажу щодо примирення, але – до порозуміння. На жаль, ми, українці, не маємо такого люксусу, і навряд чи будемо коли його мати. Для мене це означає тільки одне: оскільки нас стільки перешкод, то старатися нам треба більше, а не менше.

Кирило Галушко, історик, кандидат наук, автор книги “Украинский национализм: ликбез для русских”:

Бандера для мене є символом, оскільки він є “імєнєм наріцательним” - як от мазепинці та петлюрівці. Якщо з боку противніиків українства він вважається символом, то, відповідно, він просто приречений бути символом і для нас.

Для Галичини він залишиться символом обов'язково, оскільки разом із Романом Шухевичем є здоровим прикладом віри і віддання життя національній справі. А щодо символу всієї України… Для всієї – ні, поки нормальний патріотизм із шануванням для кожного регіону своїх героїв і при тому повагою до героїв інших регіонів не стануть здоровою нормою.

Для мене особисто немає цілісного образу Бандери. Він був генетично запрограмований на героїчні вчинки – адже батько був капеланом в УСС. Він не встиг взяти участь у першій світовій війні і став тим, що сьогодні не шанують – терористом. Але за тих обставин "тероризм" був єдиним виходом для молодих людей, які не хотіли чекати, поки перегорнеться чергова сторінка історії. А оскільки ми ніколи не знатимемо, коли це трапиться, його вчинки були виправдані. Зрозуміло, що більшу частину часу, поки борців опору вважали "бандерівцями", сам Бандера сидів у різних в'язницях – від польської Берези Картузької до німецького Заксенхаузена. Для мене він буде героєм лишень за нахабні листи проводу ОУН-Б до німецького фюрера та Рейхсканцелярії. Хочу нагадати фразу, якою він попереджав Рейхсканцелярію про наслідки неукраїнської політики: “Навіть якщо німецькі війська при вступі до України, звісно, будуть вітатися як визволителі, то невдовзі ця ситуація може змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення української державності з відповідними гаслами.... Українець, таким, яким його зробили останні 20 років, сповнений рішучості закласти підмурівок, який забезпечив би національний розвиток в незалежній державі. З цією рішучістю мусить рахуватися будь-яка держава, яка, переслідуючи власні інтереси, хоче створити новий порядок на східноєвропейському просторі".

Інші європейські політики таке собі не дозволяли, аж поки обставини німецької агресії не змушували їх відмовлятися від політкоректності. Бандера вірив у свою справу, відстраждав за неї і був за неї убитий, і тим цілком заслуговує на пошану людей, які вірять в Україну.

Руслан Забілий, історик, директор музею Тюрми на Лонцького:

Зараз життя Бандери стає більш символічним, ніж було десять-п'ятнадцять років тому. Зараз багато українців, свідомих громадян цієї держави розуміють цінність втрати, свободи, незалежності кожної людини. Саме цій Свободі він присвятив своє життя та саме заради неї загинув. Він та його соратники боролися за гаслом “Свобода народам та свобода людині!” Мені здається, що усвідомлення важливої незалежності для своєї держави та свободи від тоталітаризму людини, як особистості, є важливим та актуальним.

Бандера не є “лубочним героєм”. У нас зберіглося бачення героя-трафарету радянського типу. Бандеру не можна розглядати крізь призму та рамки стандартного набору героїчних вчинків. Але він героєм для багатьох людей, попри те, що ламає загальноприйнятні канони.

Проте мільйони людей саме в ньому шукають аналогії, орієнтири, приклади. Шукають, усвідомлюючи, що він герой. Для всіх, хто цікавиться історією, прагне жити в цій країні та цікавиться громадянським суспільством, Бандера цікавий. Бандера був політиком та був убитий КДБ саме як політик. Він був знищений саме як політик, бо якби він був військовим злочинцем, то його б судив трибунал. Радянський Союз мав повне право та багато можливостей його зробити.

Бандера усвідомлював свою мету. Кидається у вічі його жертовність та самопосвята. Він відмовився від нормальних умов життя, від створення комфорту для сім'ї – це далеко не кожному під силу. Він був харизматичним та працьовитим. Постать Бандери, як особистості, політика, лідера визвольного руху, ще чекає на своє переосмислення. Він викликає багато запитань, містить багато суперечливого, його і поважають, і бояться, і люблять і ненавидять. Він в свій період діяльності сконсолідував навколо ідеї української держави не тільки членів Організації українських націоналістів, а й населення. А через десяток років це населення було готове взятися за зброю та воювати в Українську Повстанську армію. На протязі оцих років, коли він і працював в підпіллі, і був в концтаборах, звичайні селяни усвідомили себе українцями. І фермент цієї боротьби за створення держави дав поштовх до шестидястництва. І в цьому є велика заслуга Бандери.

Бандера був керівником організації українських націоналістів, і зараз це предмет злісних висловлювань Що стосується сучасних інтерпретації націоналізму, то складається враження, що в світі не існувало іншого націоналізму, окрім українського. Якщо йде мова про український націоналізм, то його переважно зусиллями сусідньої держави маркують як радикалізм чи навіть фашизм. Але це — неправда. Український націоналізм – це українське явище, так як само, як словенський націоналізм є словенським чи будь-який інший. Український націоналізм не був сталим, він мав свій розвиток, мав своїх лідерів, розвивався, вдосконалювався, був здатний до трансформації. Він був основою українського визвольного руху в двадцятому столітті. Багатьом історикам, які сприймають Україну лише як суб'єкт міжнародних відносин, вигідно говорити про нього в негативному світлі. Але ці стереотипи слід ламати. Тим більше, якщо перед нами болісний, стражденний та мужній шлях Степана Бандери.

Ігор Чубайс, історик, доктор філософських наук (РФ, Москва):

У біографії Степана Бандери багато складних нез'ясованих моментів. Так само є багато таких моментів у біографії генерала Власова. Чомусь обидва вони залишаються наджорсткими ворогами Кремля, хоча варто подумати, чому, скажімо, мільйони росіян під час війни воювали проти радянської армії. Адже такого не було за всю тисячолітню історію Росії. Вони боролися проти режиму, а цей режим частково відтворений на пострадянському просторі (принаймні, в РФ), тому режим продовжує ненавидіти таких людей.

Звичайно, в біографії Бандери багато невивчених моментів. Але однозначно він був людиною героїчною, пасионарною. Подумайте самі, в Польщі та Балтії партизанські рухи були зламані через два-три роки після війни, а УПА боролася проти радянської влади ще протягом десяти років! Я гадаю, це заслуга Бандери. Я не можу його назвати націоналістом у негативному сенсі. Бо він шанував, визнавав та любив і євреїв, і росіян, і поляків, і німців, якщо вони любили та визнавали ідею незалежності України. І він жорстко протистояв і українцям, і полякам, і німцям, якщо вони не визнавали її незалежності.

Маша Міщенко, УНИАН.