Офіс Президента починає публічні розмови про повторний прихід демократії в Україну
Збереження держави та демократії є головними завданнями, що визначають порядок денний в сучасний Україні. Я належу до тих, хто вважає, що такі завдання можна і необхідно виконати одночасно.
Війна, що зрозуміло і закономірно, є сьогодні головним фокусом комунікацій влади із суспільством. Тим більшу цінність складає інтерв’ю радника керівника Офісу Президента Михайла Подоляка за 3 квітня, оскільки воно є рідкісним публічним інсайтом щодо бачення змісту внутрішньої політики центром її сьогоднішнього формування, Офісом Президента.
Головні тези з інтерв’ю..
Є розуміння, каже Михайло, що теперішній (воєнний) політичний режим в Україні не є демократією у повному обсязі, оскільки війна – це завжди про обмеження. Повторний прихід демократії у повному обсязі (термін спікера) можливий лише після завершення війни.
Головні завдання внутрішньої політики сьогодні – розбудова інститутів "з нуля" (бо чинні інститути не відповідають масштабам глобальних викликів) та оновлення еліти;
Питання юридичної легітимності Президента з травня 2024 не існує.
Володимир Зеленський добре розуміє специфіку моменту і ініціює все, що потрібно робити владі на цьому етапі. Подоляк каже, що Володимир Зеленський – якісний СЕО, а Андрій Єрмак – головний операційний директор у СЕО. Якщо міжнародних партнерів не влаштовує операційний директор, вони можуть сказати про це як СЕО, так і операційному директору.
"Круглого столу" в парламенті не буде, стверджує Подоляк, оскільки цей формат себе історично не виправдав. Представники різних фракцій в парламенті спілкуються між собою і так. У разі питань вони знову ж таки можуть сказати про це Президенту. Крім того, є функціональне розуміння, чим має займатися парламент під час війни, які закони і з якою швидкістю потрібно ухвалювати.
Подальші ротації, уточнює радник Єрмака, у владі будуть, оскільки Президент хоче отримати "оптимальну структуру прийняття рішень, оптимальну їх аналітичність".
Кожна інституція (не лише Президент) має взяти на себе відповідальність (і уряд, і парламент) – на прикладі кейсу про ухвалення закону про мобілізацію.
"Треба жити без ілюзій", – каже Подоляк.
Отже, будь-яка ясність – краще її відсутності, бо без ілюзій дійсно краще, терапевтичніше. Хочеться сказати багато, обмежуся мізером.
Реально вдячна за визнання того, що повномасштабна війна перервала повноцінний демократичний розвиток України. Абсолютно точно, політична системи і політичні практики під час війни мають працювати за правилами, що відрізняються від норм мирного часу. Але, відверто кажучи, починаючи з 1996 року, Конституція дозволяла політикам нехтувати принципом "розподілу влади", аби підсилити спроможність одної інституції за рахунок іншої. Отже, війна не створила тут нових проблем, вона лише "підсвітила" вже існуючи.
Проблема з ефективністю кульгавих інституцій та значною частиною еліти, яка успішно користується цими інституціями вже 30 років для вирішення власних меркантильних питань, є очевидною і потребує вирішення. Отже, політичний аналіз Офісу є правильним. Виникає питання про засоби вирішення цих проблем, що є типовим для українського управління: немає проблем з діагностикою, але важко з виправленням.
Одним із ключових показників спроможності владних інституцій є їхній інклюзивний характер, що означає врахування думки громадян та участь громадян у формуванні політики. Проте, я не бачу процесу публічного обговорення реформи інститутів та принципів оновлення еліти навіть серед зацікавлених стейкхолдерів, таких як громадянське суспільство та науковці. Хоча можливо, такі дискусії відбуваються всередині політичної еліти, яка сама стає об'єктом оновлення. Але це не те, що потрібно…
Розуміючи Конституцію України та закон про введення воєнного стану, зауважу, що публічне обговорення та формування політики не заборонені під час війни. Легітимізація влади в демократії передбачає розуміння громадянами політики влади. Тож, якщо ми прагнемо повністю відновити демократичну традицію, необхідно переходити до відкритого формування політики. Без цього не буде інституційної спроможності, навіть одного, навіть ключового, інституту, з точки зору демократичної оптики. Якщо є цілком зрозумілі острахи щодо старих форм залучення, то є купа текстів про нові, делібератинві. Ну якось же вдалося ірландцям через мініпабліки намацати модель змін до конституції , а данцям – формат адаптації законодавства до технологічної революції? Чому б нам не подивитися уважно на цей досвід?
Гарна, без жартів, пропозиція щодо відповідальної політичної поведінки всіх політичних інституцій. Єдине "але": відповідальність – це навичка, яка має постійно тренуватися, прокачуватися.
Нема сенсу вимагати демонстрації відповідальності від органів влади (уряду, парламенту, судів), які останній раз, за великим рахунком, брали на себе політичну (!) відповідальність не згадаю коли. Тому відповідальність інституцій (так само, як і підзвітність, інклюзивність, професійність, ефективність) потрібно виховувати. Базовим інструментом такого виховання є дотримання принципу "розподілу влади" (якщо ми маємо намір перебувати в демократичному наративі).
Я знаю про існування щонайменше трьох українських форсайтів. Цікаво, чи моделюють колеги, який рівень демократичної деградації (авторитарного проникнення) можуть дозволити собі інституції під час війни, щоб зберегти здатність повернутися до демократичного формату по її завершенню. Вважаю таке питання – важливою темою великої публічної дискусії, яку потрібно вести, не дивлячись на глобальність та екзистенційність інших викликів, що маємо сьогодні.
Наталія Кононенко, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, провідний науковий співробітник.
Джерело: Українська правда