Я відмовилась від шуби й ось чому. Історії жінок, які більше не носять хутро

Поспілкувались з українками, які з різних причин вирішили більше не носити хутро, а отже не підтримувати вбивство тварин

В Україні діють 37 хутряних ферм, на яких щороку, за даними зоозахисної організації UAnimals, вбивають близько 800 000 норок. Хутро норки вважається одним з найдорожчих та найбільш "статусних". Законопроєкт №2360, який вимагає заборонити хутрові ферми в Україні, досі чекає на ухвалення, однак депутати профільного комітету вважають його "недоцільним". 

Тим часом у світі дедалі більше країн та бізнесів відмовляються від хутра — бренди Burberry, Chanel, Versace, Gucci, Ralph Lauren, Hugo Boss та Armani вирішили свідомо більше не використовувати хутро тварин, 15 країн Європи заборонили хутряні ферми, а Каліфорнія стала першим штатом США, який заборонив виробництво хутра. 

Попри те, що в Україні держава досі толерує виробництво хутра, рівень свідомості громадян змінюється. LIGA.Life відшукала українок, які відмовилися від використання хутра, і розповідає їхні історії.

Відмовилася від шуби у подарунок. Історія Альони Низовець

26 років / працює журналісткою

Я народилася та виросла у Чернігові, де зими були дуже холодними — морози до -20 градусів. Через холодний клімат одягались ми дуже тепло — носили дублянки та шуби, адже пуховики ще не були такі модні, як зараз. Останні дев'ять років я мешкаю у Києві й досі не можу звикнути, що тут не потрібен настільки теплий верхній одяг. 

Власної хутряної шуби у мене не було, в дитинстві я носила тільки дублянку з мутону — це хутро вівці. Зате моя мама та бабуся носили хутряні шуби, у бабусі була норкова, а у мами — такий чорний напівшубок. Ось його я у підлітковому віці потім доношувала, проходила у ньому всю старшу школу. 

Так, шуби у той час були дорогими, але моя сім’я могла це дозволити. У мого дідуся було переконання, що шуба — це "якісно та тепло" й купується на багато років, тобто, що хутро — це інвестиція. 

Свої погляди на використання хутра я змінила десь після 17 років, коли переїхала навчатися до Києва. Але це сталося не одразу, а якось поступово. Спочатку я змінила свій стиль, почала по-новому одягатись, змінились цінності та харчові звички. 

Одного разу мене запросили в "Фельдман ЕкоПарк" — ландшафтний парк з дикими тваринами. Там я побачила маленьких поросяток — вони були такі милі й так розчулили мене, що потім я не могла допустити думки, що можу їх вбивати та їсти. Десь після того я й вирішила відмовитись від використання хутра, а заразом від вживання м’яса. Щоправда, потім я повернула м’ясо й тільки з однієї причини — через стан здоров’я.

Кульмінацією став момент, коли дідусь вирішив придбати мені мою "першу шубу". "Шуба у тебе їсти не просить", — казав він і як раніше був переконаний, що хутро — "це якісно та гарно". Я була проти, але мене все ж змусили піти у магазин хутра. Там я не витримала і влаштувала справжню сцену. Продавцеві я прочитала лекцію про те, що вбивати тварин заради хутра — це ненормально та негуманно. Продавець від мене відчепився, і ми з мамою пішли додому. 

Але, на щастя, дідусь і мама дослухались до моєї думки та поважали мою позицію.

Зараз з верхнього одягу я ношу тільки пуховики. Але надаю перевагу штучним наповнювачам, якщо це пір’я — я не носитиму. Моя історія — не про вплив зоозахисних рухів, я ніколи не була заглиблена у їхню діяльність. На мене вплинула історія з поросятами та мій особистий досвід. Але я точно проти вбивства тварин заради хутра. Зараз мені незрозуміло, навіщо його виготовляють, якщо теплі речі можна зробити зі штучних матеріалів. Я також підтримую ідею про те, що хутро — нестильно і немодно.

Цуценя, яке змінило свідомість та життя: історія Юлії Чабан

27 років / фітнес-блогерка

Ще три роки тому у моєму гардеробі було дуже багато виробів з хутра — дві шуби, жилетка з лисиці та дві дублянки. Моя мама завжди любила хутро й виховала мене у тому самому дусі, мовляв, хутро — це певний "статус", це дуже гарно й привабливо. Тому до 24 років я мріяла мати багато хутра й "поповнювала" свій гардероб. 

Але такі погляди я пронесла до певного моменту у своєму житті. У 2020 році, коли мені було 23, ми з чоловіком вирішили завести собаку. Ми придбали цуценя породи "акіта-іну", відомої за фільмом "Хатіко". Цуценя було дуже сильно схоже на лисичку. А з лисиць, як відомо, виготовляють жилетки — у мене була така. І я дивилася на нашого песика та уявляла, що це лисиця, з якої могли б зняти шкіру і пошити для когось шубу. 

І це перевернуло мою свідомість. Я подивилася на усіх тварин як на живих істот, що мають своє життя, емоції, потреби. Зрозуміла, що ні я, ні хтось інший не має права відбирати у них життя задля свого задоволення. З того часу любов до хутра у мене як рукою зняло. Зараз у мене немає жодного хутряного виробу — я відмовилась від усіх речей, шуби продала та пороздавала родичам.  

Мені найбільше прикро, що я ніколи не замислювалася про це раніше. Я уявлення не мала, як хутро виготовляється, в яких умовах. Я не розуміла, що виробництво хутра — це фактично масове вбивство тварин. Коли я дізналася, що на одну норкову шубу потрібно близько 50 норок, мені стало погано, я була просто шокована, сама на себе злилась — як я могла раніше мріяти про це, збирати на таке кошти? 

На щастя, сьогодні є зоозахисні рухи та медіа, які доносять до людей, що вбивати тварин заради хутра — ненормально. З’явилась альтернатива хутру, мода почала змінюватися у бік "еко". І навіть великі бренди та будинки моди майже одноголосно почали відмовлятися від хутра.

Зараз хутро — абсолютно неприйнятне для мене, я про це розповідаю у соцмережах, закликаю друзів та рідних відмовлятися від хутра. Одного разу я поширила інформацію про те, чому хутряні шуби — це не ок, і з мого оточення деякі люди написали мені, що не бачать в цьому нічого поганого. І мені було боляче, скажу відверто. Основний аргумент цих людей був у тому, що цю тварину вже вбито. Тобто люди не розуміють, що купуючи хутро, вони створюють попит.

Тепер я не купую хутро, натомість обираю тактичні речі, пуховики, бомбери. Свій стиль я б описала як смарт-кежуал і він мені пасує. Також мені подобаються куртки або теплі пальта. Якщо це шкіра, то обираю екошкіру — зараз її роблять дуже якісною.

Мріяла про норкову шубу, але передумала: історія Ірени Вінцюк

38 років / раціональна стилістка

Єдиний хутряний виріб, який у мене був у житті, — це дублянка. Я купила її вже в дорослому віці, але одягнула лише кілька разів. Та про хутро мріяла всю юність. Річ у тім, що я виросла в Маріуполі, де зими були неймовірно холодними. І кожна поважна жінка в нашому місті носила хутряну шубу. Та моя родина була досить простою, батько працював кухарем на флоті, мама — вчителем, тож можливості купувати дороге хутро у нас не було. 

Коли я вступила на навчання до Києва, батьки подарували мені 700 доларів і сказали, щоб я купила собі теплий одяг. Вони мислили так: якщо у Маріуполі холодно, то у Києві — удвічі холодніше. 

Я взяла 700 доларів поїхала на ринок в Одесу. Звісно, я хотіла придбати норкову шубу, але коштів вистачило тільки на дублянку, бо шуба коштувала на 400 доларів дорожче. Я довго вагалася, чи купувати дублянку, але все ж таки купила — як аргумент для батьків, що тепер я нарешті маю теплий одяг. Але одягла цю дублянку лише 3-4 рази в житті.  

Десь у 23-24 роки я почала працювати у фешн-індустрії. Побачила, що є дуже багато альтернатив і зрозуміла, що у тій кліматичній зоні, де ми живемо, хутро не є надважливим матеріалом, який допомагає зігрітись. Тобто це був першочерговий фактор, який вплинув на те, що я вирішила відмовитись від хутра взагалі. Паралельно помітила, що хутро почало виходити з моди, тепер воно не є визначним аксесуаром, щоб показувати, яка ти крута чи "статусна". 

За останні роки у мене суттєво змінився стиль — почала носити пуховики, потім перейшла на пальта з утеплювачем. Тепер у холодну пору я використовую принцип багатошаровості: у повсякденному житті, коли їду на роботу, подорожую чи зустрічаюсь з клієнтами, я одягаю теплі зимові пальта з альпаки або вовни, а під низ — ультратонкий пуховик. Якщо стане спекотно, я можу цей пуховичок зняти й покласти в маленький мішечок.  

Так я можу змінювати різні температурні режими. Бо коли ти у великому пуховику — тобі спекотно, зайшов у транспорт і вже весь мокрий, вийшов з транспорту — замерз. Через це я пуховики не дуже люблю. Використовую їх тільки під час довгих динамічних прогулянок з дітьми.

Підтримую ідею заборони хутра в Україні, але не можу сказати, що я активна зооактивістка. Моя позиція проста — не шкодити там, де можна без цього обійтися. Наприклад, я не приховую, що ношу шкіряне взуття. Але навіщо мені шуба, для якої треба убити 50 норок? Можу без неї обійтися і знайти значно кращу теплу альтернативу. 

Джерело: Ліга