"Два серця в полоні": у Запоріжжі жінки показували, як чекають своїх близьких

У центрі Запоріжжя відбулася акція-перформанс "Два серця в полоні" на підтримку полонених захисників

Близько ста рідних військовослужбовців, які перебувають у російському полоні, прийшли на площу Маяковського з плакатами, банерами, портретами своїх синів, батьків, братів, щоб вчергове нагадати про близьких.

“Наші хлопці вже майже два роки в полоні, - розповіла організаторка акції, представниця ГО “Вірні Завжди 2022” Тетяна Андріанова. - Тут зібралися рідні військовослужбовців з різних підрозділів, в основному оборонців Маріуполя.

Ми звертаємося до міжнародних організацій. Це не звернення до нашої влади, це привернення уваги саме тих, хто за кордоном. Бо лише вони мають вплив на країну-агресора і можуть допомогти нам повернути хлопців. Ми бачимо, що це працює і вони можуть допомогти.

Акція називається “Два серця в полоні” - тому що людина, яка чекає свого близького, вона морально також знаходиться у полоні. Вона два роки чекає повернення.

Ми зібралися, щоб показати, що пам’ятаємо хлопців, що боремося за них і просимо нам допомогти. Просто пам’ятати — цього недостатньо. Ми пам’ятаємо, але це не працює. Вони мають бути вдома!

Тетяна Андріанова чекає з полону брата Максима, який служив у 36 окремій бригаді морської піхоти.

“Він потрапив в полон з заводу ім. Ілліча 12 квітня 2022 року. Крайній раз з ним спілкувалися в цей день. Він набрав по відеозв’язку в інстаграмі і сказав, що вони потрапили в полон, їх вивозять маленькими групами, куди - вони не знають. Ми отримали від нього два листи влітку 2022 року. Це все! Більше від нього інформації немає.

Хлопці, які звільнилися в січні цього року в двох обмінах, були з його камери. Він живий, здоровий, морально в порядку, співає українські пісні, коли вимушений стояти, бо сидіти не можна.

Він чекає повернення додому і ми боремося, щоб він якнайскоріше повернувся”, - розповіла Тетяна.

Учасники акції вишикувалися на площі з плакатами: “Брате, моє серце разом з твоїм в полоні”, “Поверніть моє життя”, “Не мовчи, полон вбиває”, “Поверніть тата”.

Деякі жінки прийшли на акцію з дітками, які або ще жодного разу не бачили батька, бо народились вже під час його полону, або бачили, коли були ще зовсім маленькими.

Біля Фонтану життя організатори перформансу поставили столи та два стільці. На одному була військова форма, яка символізувала полоненого, на інший сідала жінка — мати, дружина, яка чекає рідну людину. Це було дуже зворушливо!

Під час акції звучали аудіозаписи зі зверненнями дружин, сестер, братів, матерів, дітей полонених. В них запоріжці зверталися до коханих, ділилися особистим та висловлювали надію на зустріч з рідними.

Серед учасників акції — дружина військовополоненого Сашка Анастасія, його двоюрідна сестра Олена і тітка Віра. Анастасія прийшла з 3-річним сином, який бачив татка коли був ще зовсім маленьким - мав 1 рік і 1 місяць.

- Постійно питає, де тато, - розповіла Настя. - 4 квітня буде два роки як чоловік потрапив в полон. Захищав Маріуполь. Перебував на заводі імені Ілліча. У березні отримав поранення, подзвонив, сказав, щоб не хвилювалася, намагався мене підтримати.

Останній раз виходив на зв’язок 3 квітня 2022 року, а 4 квітня вже потрапив у полон. Про його долю я дізналася лише через півтора року — обміняли його побратима і він розповів, де знаходиться мій чоловік. Ми з Бердянського району, виїхали з окупації. Але Саша не знає про це.

Анастасія розповіла, що згодом вони почали об’єднуватися з дружинами військовополонених, щоб нагадувати про них під час акцій.

Віра чекає з полону племінника Сашка (це чоловік Анастасії), і розшукує чоловіка Валерія — військовослужбовця 54 бригади, який пропав безвісти під час штурму на Донецькому напрямку у червні минулого року. На акцію прийшла і її донька Олена, яка працює операційною медсестрою, допомагає рятувати життя наших захисників.

Олена розповіла, що двоюрідний брат Сашко телефонував їй 23 лютого: “Сестра, ти працюєш? Вам автомати видали?”. Потім він швидко закінчив розмову, бо хтось покликав.

- Зв’язок був більше через дружину, бо в нього було зовсім мало часу, - згадує Олена. - А Настя вже нам розповідала про нього. Так вона дізналася про його поранення. А потім він перестав виходити на зв’язок. Через якийся час ми випадково побачили у каналі російського журналіста Сладкова як росіяни жорстко брали в полон морпіхів на заводі Ілліча. І побачили нашого Сашка.

Наша сторона відразу підтвердила, що він у полоні, а російська ще рік і місяць не давала підтвердження. Але ми не бачимо його ні в яких списках.

Віра, мама Олени, розповіла, що на початок повномасштабної війни її чоловік Валерій був у Чехії на заробітках, він будівельник.

- Валерій відразу повернувся в Україну, - розповідає жінка. - Прийшов у військомат, але там йому сказали, що не потрібен. Він вирішив займатися волонтерством. Разом з товаришами за власні кошти виготовляли бронежилети, купували ліки, робили буржуйки. І все відвозили хлопцям на передову.

Він, цивільна людина, три місяці їздив на передову - там, де стріляють, ремонтувати машини.

А у кінці квітня 2023 року його мобілізували. Був на Донецькому напрямку. 24 червня о 12 годині я з ним розмовляла, а вже о 18.30 він та ще п’ятеро хлопців пропали.

Їх відправили на штурм без прикриття. Казали, що будуть прикривати танки, але цього не було. Коли я сама звернулася у військомат, мені повідомили, що Валерій пропав безвісти. У частині казали, що вони не виходять на зв’язок, але щоб я не хвилювалася, бо все буде добре. Як виявилося, не так все було добре, як казали.

Командири нічого не кажуть, спілкуватися не хочуть,  намагаємося розшукувати мого чоловіка самостійно. Сподіваємося на краще.

Подібні акції проходили і в інших містах України, зокрема у Харкові, Миколаєві, Рівному, Києві.