"Ми трохи поплакали, поридали": запорізька фотографиня показала біль і надію

Запорізька фотографиня Інна Позднякова представила фотороботи, присвячені матерям та дружинам військовополонених з “Азовсталі”, які не втрачають надію.

Презентація відбулася під час арт-зустрічі “Чекати як дихати”, яку організувала і провела для родин військовополонених Ольга Плечун.

Ольга є ініціаторкою фотосесії з такою ж назвою. Світлини незламних жінок вийшли дуже щемливими, але водночас і надихаючими.

- На зйомку прийшли 6 дівчат і жінок — мати, дружини і донька військовослужбовців, які знаходяться у полоні, - розповідає Інна Позднякова. - У кожної своя історія, свій біль. Мені, фотографу, було дуже важко працювати, тому що я все пропускала через себе. Це треба бути професіоналом, щоб не плакати на такій зйомці.

Ми поплакали, поридали. Цей момент був дуже зворушливим.

Кожна учасниця зйомки не могла розказати, що відчувала. Я інтуїтивно робила ці світлини. У нас встановився зв’язок, я відчувала, що вони хотіли б сказати. І  -  фотографувала.

Дуже допомогла погода. Ми декілька разів відкладали фотозйомку для проєкту: то було холодно, то дощ, то сніг. А в той день вирішили поїхати на зйомку і будь що буде!

І погода не підвела! Було дуже тепло, сонячно, не було вітру. І для нас це стало таким знаком, що надія є. Надія на повернення їх рідних.

За словами фотографині, ініціаторка арт-проєкту Ольга Плечун хотіла, щоб світлини були чорно-білі. Але Інна запропонувала зробити так, щоб  світлини передавали не тільки драму цих жінок, а й надію.

- Я запропонувала зробити фото кольоровими. Хоча це біль, але він з кольором надії, - згадує Інна. - Це дуже важкий проєкт і я розуміла, що треба було “не переборщити” - я проти того, щоб давити на емоції, на почуття. Я запропонувала образи, дівчата включилися в процес. Вийшло у підсумку дуже гарно! Це не зіграєш, це справжні емоції — що вони відчували.

Місцем для фотосесії обрали Парк енергетиків біля тоді ще не зруйнованого ворогом Дніпрогесу.

- Там є аутентична лавка очікування, руїни колишнього фонтану, - продовжує фотографиня. - А коли спустилися до води і подивилися, як на протилежній стороні Дніпра димлять заводи, то відразу ніби перенеслись у Маріуполь. Було дуже символічно! Майже кожна хвилина мала якийсь знак. І вони давали надію, що дівчата дочекаються своїх рідних з полону. Я завжди вкладаю у свої світлини позитив, надію.

І я сказала їм, що коли хлопці повернуться додому, з мене фотозйомка. З хлопцями, з обіймами... Я вірю в те, що у них все буде гаразд. І наступна арт-зустріч буде з радісними світлинами.

А ця, на якій відбулася презентація моїх фоторобіт, нагадуватиме як дівчата вірили, що все буде гаразд.

Війна руйнує мрії, розділяє сім’ї. Але попри весь жах і біль, ми маємо знаходити сили, щоб підтримувати тих, хто чекає на повернення з полону своїх близьких. Мої світлини в арт-проєкті ”Чекати як дихати” - для підтримки жінок, які чекають на своїх чоловіків з полону.

...Після закінчення арт-зустрічі “Чекати як дихати”, яка відбулася у другу річницю бомбардування Маріупольського драмтеатру, до Ольги Плечун з великим букетом троянд підійшла жінка і зі сльозами на очах подякувала за ідею фотосесії, в якій вона взяла участь.

Аліна — мама військовослужбовця із запорізької частини 3033 Національної гвардії України.

- В полон син потрапив у Маріуполі, але де саме, ми не знаємо. Розповідали, що він знаходився на території заводу, але ні фото, ні хоч якої-небудь інформації немає. Пишемо в усі інстанції, чекаємо,  - розповіла мама гвардійця.

Фото Інни Позднякової і авторки