Олександр АНДРУЩЕНКО: Код вічності

Іду дорогою життя, впираюсь на ковіньку.

Дух ще міцний, та сили вже не ті.

Несу в душі досить легку своїх здобутків скриньку,

Бо не дістався ще кінцевої мети.

А чи мета була, чи є, чи, хоч колись, та буде?

Шлях йде та йде, хоч є вона, хоч ні.

Протягся безкінечний ланцюжок зі свят та будень

Крізь сонячні пісні й жахи нічні.

Оркестр зірок симфонію фантазій грає в небі,

Код вічності малює мудрий час.

В меті кінцевій він не пропонує нам потреби,

Допоки вогник світлих мрій не згас.

Здається іноді мені: замкнулось коло часу.

Його не розірве вже аніхто.

Десь тільки для спокус людей знайдуть нову прикрасу,

Щоб далі рухав світ бажань мотор.

І хочеться ковіньку ту відкинути подалі,

І розірвати навпіл те кільце,

І рухатись невтомно по новій життя спіралі,

Під Всесвіту вітри підставити лице.

Тоді і з’явиться краса-мета на небосхилі,

Ота, за котру варто жертвувати всім,

Долати без страхів зустрічні океанські хвилі

І стати гідним задля будь-яких часів.