Олександр АНДРУЩЕНКО: Нічний вокзал

Чекаю я на потяг на вокзалі.

Вночі без натовпу завмер перон.

Висять на стінках розкладів скрижалі.

Немов заснув відчеплений вагон.

Зелені цифри змінює годинник.

Час рахувати - то його мета.

Всі, хто на щось чекає, йому винні.

Блукає біля рейок самота.

Чи прийде потяг вчасно, чи не прийде?

Годинник нам не розповість про це.

Вино у кухолях стоїть налите.

Жовтіє місяця напівкільце.

Хвилини тягнуться крізь всі печалі.

Життя іде і ніби не іде

Подалі від своїх складних реалій.

Ось-ось, і воно зовсім пропаде.

Я набираю номер на смартфоні.

Та поза зоною йде потяг в ніч.

На світлофорах - ліхтарі червоні,

І кров’ю бризкає проміння увсебіч.

Нічний вокзал. Притулок межичасся.

Оберігає містику в серцях.

Ми тут сприймаємо печаль, як щастя,

Чекаєм на свій потяг без кінця.